Не один раз чув Бандера, бендерівці, а тут от, в блозі, і в свою адресу прочитав. Але не спішіть перегортати сторінку, давайте спробуємо визначитися разом і разом спробуємо дати тому явищу оцінку.

Особисто я про них не знаю нічого крім курсу шкільної програми визначеної ще КПСС. Там говорилося що вони негідники, вбивці, зрадники та й взагалі звинувачувалися у всих мислимих і не мислимих гріхах нашої грішної. Для мене цей пласт української історії для самого являється темним, невивченим і невизначеним. Але, споглядаючи, на причини цього явища виходить наступне. Де вони воювали? На своїй території. З ким вони воювали? З прийшлими. Отже, виходить, що не вони прийшли в чужу землю і стали там насаджувати свої порядки, а навпаки боронили свою землю. А відстоювати зі зброєю свій край, свою землю, свою волю, свої звичаї, свою домівку і свою родину навіть церква не забороняє, а навпаки заохочує, навіть церковнослужителям це не заборонено. Виходить не вони до нас прийшли зі зброєю в руках: в Крим, Росію, чи Білорусію, а ми до них прийшли під владою совєтів. Виходить не вони на нас напали, а в певному розумінні, можна сказати ми. Чому говорю «ми», бо мої діди також воювали за Радянський Союз, вірніше під його владою, але слава тобі Господи не в братовбивчій війні, не в каральних загонах, а воювали, як було і треба, з фашистами. Один дід загинув в першому ж бою під Вінницею, а другий повернувся додому з під Кенігсберга інвалідом. Тому мені закидати націоналіста не слід. А от для об"єктивної оцінки дій бендерівців, цей коментар зайвим не буде.

Але повернемось, війна є війна, коли приходять до тебе зі зброєю в руках і виникає питання, або ти, або тебе, то тут питань не виникає, а відповідь стає зрозумілою сама собою. А коли так, то хто тут більший негідник?

Всі наші діди, а чиї може ще й батьки, у Вітчизняній війні воювали за свободу Батьківщини, тільки ті що під проводом совєтів за свободу тільки від фашизму, а бендерівці і УПА за свободу і волю взагалі. Так чия правда була більша?

Чому боровся сам лише захід України? Я вже тут в одній із статей про це згадував, згадаю ще раз. З 1654 року з моменту підписання Хмельницьким акту злуки з братнім народом, який на справді виявився не таким вже й братнім, Росія Україну зраджувала тричі: перший раз 1667 року, Андрусівське перемир«я, яке 1686 року закінчилося Вічним миром з Польщею, згідно з яким захід України перейшов у владу Польщі. Другий раз в 1918 році Брестський мир і знову захід України на поталу ворогу в обмін спокою і благодєнствія „Всєя“. Третій раз в 1939 році пакт Молотова-Рібентропа і знову ж те саме. Таким чином нас тричі ділили без нашого відома по-нашому символічному Дніпру. Що це іграшки, жарти? Для когось можливо, але для нас ні, категорично ні, бо це чиїсь, не такі вже й далекі, живі життя і живі долі!

Анумо кожний із нас поставте себе на їх місце. Сьогодні засипаєте в Україні, а просипаєтесь, скажімо, в Турції. Зранку приходять нукери викидають вас з власного дому, у вас на очах гвалтують дочку і дружину, вбивають батьків, сина, вам б»ють пику, як вам це? Аж подумати моторошно. А воно так і було насправді, десь більшою, десь меншою мірою, але не інакше. Якби з кимось із нас повелися таким чином хоча би один раз, що би ви сказали, як би ви вчинили? Певно що зненавиділи би, в даному випадку, Росію і росіян скільки того й сонця і ладні були би гризти їм глотки голими зубами лише за один раз, а тут тричі таке, не беручи до уваги, вже дрібніших зрад. Так хто тут кому завинив? Хто герой, а хто потвора? Чи в праві ми осуджувати тих українців, які не хотіли бути ще раз зрадженими, які хотіли бути вільними і зі зброєю в руках відстоювали це, які ціною своєї крові відстоювали законне бажання володіти своєю ж землею.

Як на мене ті люди, як не герої, то не бандити вже точно. Чого варта лише одна їхня свідома самопожертва в ім«я свободи, волі і незалежності. Так саме самопожертви, бо навряд чи вони не розуміли, що виступаючи, своєю жменькою, проти таких двох надпотужних, на той час, систем, як СРСР і Германія у них були шанси не те що на перемогу, а власне і на можливість вижити взагалі. Хто з нас сьогодні спроможен свідомо пітти на смерть ради сяйва чогось величного, духовного, хто?

То ж бо й воно. Ми сьогодні навіть подекуди місце в автобусі допуття не гаразді уступити нашим пенсіонерам, не те щоб там щось.

І ще одне, звісно не всим, але деяким твердоголовим. Після всього зробленого і сказаного, після мільйонних наших жертв з вашої вини, мільйонних армій українських емігрантів не без вашої участі, замість, хоча би, простого, людського вибачення, ви продовжуєте вважати всих українців сволотою і безсловесним бидлом, а будь-яке прагнення українцями елементарної справедливості оговтіло вважаєте націоналізмом, фашизмом і ще казна чим. Не по-людські це, не по-божому. Та чого там гріха крити. Мабуть, за це вас ненавидів і ненавидить весь світ, бо бачить правду. І це також правда. І за вами гріх не тільки щодо українського народу.

І дозвольте пораду. Перш чимсь комусь дорікати, почніть із себе і з»ясуйте, а я кращий? А я зараз маю право голосу, чи можливо я не такий вже й гарний, і мені краще буде поки що помовчати. Керуйтесь цим, як в цій ситуації так і взагалі в житті.
Добра.

P.S.
Шукаю однодумців: [email protected]