Сьогодні в Україні не існує мабуть жодної людини яка б ні разу не зустрічала поняття західна Україна, східна Україна і сама не замислюючись не раз їх вживала. Але вдумайтесь глибше, що означають ці поняття? Що дає нам, всій Україні, таке розуміння речей і що отримує з цього кожний із нас?
Так, ми довгий час жили окремо, але не з власної волі. Так, ми разом, в соборності живемо лише з 1919 року і то не весь цей час в самостійності. Протягом нашої історії було всього і всякого. Але пам’ятайте: всі ми – один народ! Всі ми маємо одне національне коріння і тому всі ми одна родина! І розуміння цього потрібно ставити найвище і понад усе потрібно ставити свою Батьківщину і її інтереси бо це наша земля, наш край, наше майбутнє і майбутнє наших нащадків. Саме з цього потрібно виходити і саме цим керуватися у всіх своїх взаєминах. Пора зрозуміти що на якихось амбіціях і якомусь дріб’язковому і нікчемному егоїзмі сильною і квітучою нашу Батьківщину не збудуєш. Час замислитись що ми залишимо після себе своїм дітям? Кожні батьки бажають тільки найкращого своїм дітям. А чи замислювалися ви, чи будуть вони нам вдячні за таку Батьківщину? За таке життя яким ми існуємо сьогодні і якщо ми його таким і залишимо їм, то дуже сумніваюся. Виходить що ми всі своїм дітям бажаємо щастя, а своєю бездіяльністю і аморфністю прирікаємо їх на нещастя. Одна з причин наших невдач – наша розпорошеність не вміння слухати один одного, неповага один до одного і до його бажань. А бажання, якщо піднятися трохи вище цих нікчемних чварів, у нас то у всіх українців одинакові. Всі хочуть нормально жити, всі хочуть нормально працювати і не на когось а лише на себе, на свою державу, на безхмарне майбутнє своїх дітей і тільки. То як же так виходить, що всі ми хочемо одного й того ж а на виході отримуємо нуль? І тут саме час замислитись на основі чого у нас виникають суперечки. І чи самі вони виникають чи нам їх майстерно підкидають щоб відволікти нас від головного і звести на манівці? Давайте подивимось.
Перше питання: НАТО чи не НАТО? Відповідь: Шановні, ви подивіться на себе збоку яке вам НАТО, якщо вже ряд африканських країн попереду вас. І це правда. Нам туди навіть при всьому бажанні ще іти і йти. Так що це питання не сьогоднішнього дня, щоб за нього сьогодні варто було хапати один одного за горло та й чи варте воно того?

Друге питання: Росія чи Європа? Відповідь: А на нас хоч там, хоч там хтось чекає? Ми комусь там потрібні? Кому потрібні наші проблеми? Кому потрібні там ми і наші діти? Хто зможе для нас зробити щось краще ніж ми самі? І врешті решт, тільки виплутались з одної неволі і знову з розбігу в прірву головою? Куди ми так спішимо? Може варто спробувати самим? Чим ми гірші інших? Та й чи являється це питання таким нагальним щоб давати на нього відповідь відразу, прямо сьогодні?
Третє питання: Якою має бути мова російська чи українська? Відповідь: Як називається ваша держава? Скільки людей у вас спілкується якою мовою? І врешті решт давайте проведемо референдум і запитаємо у самого народу. Хоча й без референдуму зрозуміло що відсотків сімдесят в Україні спілкується українською мовою.

От три основні наші яблука роздору. Мені здається тут не потрібно закінчувати університети щоб дати відповідь на ці питання. Так в чому справа? Може всі ці проблеми придумані? Може поки ми чубимось і деремо один одному глотки хтось тихенько набиває свої кишені нашими грошима? Судячи з усього так воно і є.

Давайте подивимось на себе, давайте подивимося навкруги, нам що нема більше чим зайнятися? В нас що не має більш насущних проблем? Давайте займемося поки що вирішенням саме насущних питань, а потім займемось вирішенням більш глобальних. Пройде час і люди самі зроблять свій вибір, без шпор і батога. Нам потрібно сьогодні зайнятись собою, бо в такій багатющій державі як наша так злиденно ми ще не жили. Нам нема вже чого ділити, нам нема вже чого втрачати. Ми бідні! А як відомо бідні, як і багаті кругом однакові. А в нашому випадку ми ще й діти одних батьків. Отже, нам не час сваритися нам час об’єднуватися, якщо ми хочемо досягти успіхів в цьому житті. Кожен знає, що сила лише в єдності. А розуму нам не позичати. В нас немає ні західної України ні східної України і це треба зрозуміти. Потрібно затямити раз і назавжди Україна у нас одна, в ній є лише, як і в цілому світі, схід, захід, північ і південь України, а сама Україна у нас одна, єдина і нероздільна. Батьківщину не вибирають, в ній народжуються. І якою вона є і як ми в ній живемо це залежить цілком від нас, від наших рук, наших голів, нашого бажання. Україна наша ненька а ми її сини і її дочки і наш обов’язок разом турбуватися про неї. Потрібно раз і назавжди забути в Україні про «бендерів» і про «москалів» бо всі ми разом для росіян «хохли», а для Європи – «держава третього світу». Ви розумієте зміст?

Наша основна проблема в цьому питанні, надмірна довірливість і наївність. Проблема в тому що занадто ймемо віри тим галасливим обранцям, приватним каналам телебачення, нечесним газетам. На цій основі створюємо собі привидів, неіснуючі легенди і міфи, а потім зо страхом запитуємо один у одного це правда чи неправда? Відповідаю, ні неправда! Я ще раз повторюю, ми сьогодні, образно кажучи, майже всі голі й босі і боятись нам і ділити немає чого, а от ті кому є що ділити і чого боятись якраз нас і ділять. І ми йдемо у них поки що, на превеликий жаль, на поводу, а їх не так вже й багато. Але то нічого, так довго тривати не буде. Головне, щоб ми, прості українці і ті хто живе на нашій землі і поважає її звичаї і її закони, розуміли що ми одна родина, що ми були, є і будемо однією родиною. Що ми як ті п’ять пальців на руці, чим злагодженіше будуть їх дії тим більше і краще зробимо, а більше і краще зробимо то краще нам буде жити, і що який з п’яти пальців не поріж однаково буде боляче. Цим і потрібно керуватися нам по нашому життю.

Такої Батьківщини як у нас ще треба пошукати у світі і то навряд чи знайдеш. І нам тут жити, то ж її потрібно вивчати і наслідувати. Я думаю не знайдеться ні одної людини яка проживала б на заході України і ні разу не захотіла би поїхати в Донецьк і подивитися там на шахти і на те як видобувають там вугіль, яка б не захотіла поспілкуватися з тими людьми і розказати щось про себе. Я не вірю, що жителі сходу України не захотіли би поїхати на захід України побачити там Карпати і поспілкуватись там з місцевими жителями. Я ніколи не повірю, що жителі заходу і сходу України не хотіли би приїхати на південь України, побачити Крим його гори, його море і його людей. Я також не повірю, що жителі півдня України не захотіли би приїхати на північ України, наприклад, у славетне місто Чернігів і відчути на стільки там холодніша зима ніж на півдні, а заодно побачити як і чим там живуть люди. Я не думаю що будь-який українець з будь-якого краю України не захотів би приїхати в центральну Україну щоб побачити музей і могилу нашого Кобзаря — Тараса Григоровича Шевченка. Отже, найперше що нам потрібно зробити це налагодити зв’язки, спілкуватись між собою і розігнати всі міфи і створених нам примар. Особливо це стосується молоді, бо їм прийдеться жити завтра і сама молодість не така вже вибаглива. Звичайно було б добре якби цим займалася сама держава і розробила би програму відпочинку школярів, молоді та й дорослих людей одних регіонів в зовсім інших регіонах з метою ознайомлення з побутом, культурою, звичаями того чи іншого краю. Було б добре, якби жителі, наприклад, Львова на день міста запрошували б в гості жителів того ж таки Донецька або Луганська знайомили їх зі своїми традиціями і проявляли свою гостинність, а потім навпаки, жителі Луганська чи Донецька запрошували б на день свого міста жителів того ж Львова або Івано-Франківська і знайомили б їх зі своїми традиціями. При цьому б не завадило започаткувати якийсь конкурс чи змагання між містами районів та областей різних регіонів на предмет кращої гостинності, кращої і веселішої програми, зауважте не багатшої, а кращої і веселішої, визначати оцінку самої організації проведення свята кожного з міст і кожного разу по підсумках визначати кращих кожного року. І я впевнений, наше життя стало б яскравіше і радісніше і за якісь декілька років вся надумана натягнутість в наших відносинах просто випарувалась би. Та як бачите наші чиновники не спішать нам допомагати в цьому питанні, хоча зиск би при цьому мали би всі, і добра справа б робилась. Але як бачите, на жаль про нас, простих, забувають, хоча самі катають по всій Україні і не тільки. Відпочивають і нічого, нормально. Отже, надії на них поки що у нас немає а жити треба, тому нам потрібно самим налагоджувати своє життя, шукати можливості, шукати громадські організації які здатні чимось допомогти і розпочинати саме так і саме з цього. При чому для реалізації цього проекту нічого то особливого і не потрібно, ні особливих зв’язків, ні великих грошей, ні широких можливостей. Потрібно лише щире бажання і кілька десятків однодумців, а це не така вже й проблема. Не будьте просто байдужими і все у нас вийде. І з подолання цієї першої химери, в чому участь може прийняти кожен, розпочнеться наш шлях і майбутнє нашої України на шляху до великих звершень.

Об’єднуймось, українці, ми того варті!

P.S.
Шукаю однодумців: [email protected]

Патріот