Хто наші герої?
Ми сьогодні знаємо все про всих. Знаємо про давню Грецію. Знаємо про Рим і римлян. Знаємо про Олександра Македонського і ще купу таких же героїв. Всім цим нас починають пічкати ще зі шкільної лави. Звісно, знати хоч щось, значно корисніше ніж не знати нічого, на кшталт американських пересічних громадян. Але чому нас навчають на прикладах, чужої історії? Невже в нас ніким гордитися і не має кого наслідувати?
Чому ми всі добре знаємо генералісимуса Суворова, і майже нічого незнаємо про кошового отамана Запорізької Січі Івана Дмитровича Сірка? Невже його подвиги і звитяга менші? Навряд чи. Варто лише пригадати одне із перших свідчень про діяльність Сірка — цікава, але й дотепер практично не задокументована історія участі полку запорожців у Тридцятилітній війні (1618 — 1648) на боці французів. У 1644 році Богдан Хмельницький як військовий писар Війська Запорозького у Варшаві зустрічався з послом Франції графом де Брежі. За рік був підписаний-таки договір-контракт і 2500 козаків через Гданськ морем дісталися французького порту Калє.
Очолювали цих кондотьєрів полковники Сірко та Солтенко. Попереду їх чекали прецікаві події — облога і штурм неприступної іспанської фортеці Дюнкерк (яку називали «ключом від Ла-Маншу»). Останню неодноразово під час багатьох конфліктів намагалися взяти французи, але все безрезультатно… Козаки «розібралися» з супротивником за декілька днів.
Хіба це не є причиною для гордості? Хіба це не варто вивчати?
Доля Сірка і Суворова багато в чому спільна. Обидва протягом життя провели близько 60 великих битв кожний. І жодної поразки. Обидва були репресовані царським урядом, а потім знову реабілітовані, за рахунок свого таланту. Бо таких інших полководців на той час не було, а потреба в них була. Але Суворов був офіцером регулярної армії, а тут все значно простіше. Головне стати офіцером, а далі все просто, йди собі та йди. І що головне — армія то регулярна, значить утримувана казною держави.
А от щодо Сірка, тут все значно складніше. Його ніхто не призначав, його обирали! Обирали рядові козаки, причому 12 разів (!) з 1659 року до серпня 1680 року, тобто до самої смерті, обирався січовиками кошовим. Ану, хто бачив гарного начальника в нашому житті і скільки разів? Щоб заслужити такої поваги серед товаришів тут одного таланту полководця мало, тут потрібна і справедливість і особистий приклад і ще багато чого. Тим більше що на утримання низового війська гроші державою не виділялись, а це ще одна сторона управлінського таланту кошового. І попри все він ще мав велике серце, коли у Криму настала нищівна спека: посохли всі пасовища, гинули люди і худоба, кримський хан звернувся до Сірка пустити численні отари овець і людей на землі півдня України, щоб врятувати від загибелі свій народ. Сірко, не вагаючись, дозволив і всіляко сприяв цьому. Хоча турків з татарами вважав чи не найбільшими ворогами. Іван Сірко провів таку кількість походів, що хроністи не встигли все засвідчити, в окремі роки їх організовувалось по 2-3. Ось лише короткий перелік найрезультативніших: ходив з Косоговим на Перекоп проти татар, виграв велику битву з Керач-беєм, де проявив особисту відвагу, здійснив ряд морських походів за Дніпро і Буг, здобув перемоги під Корсунем, Уманню, Чигирином і успішно діяв проти кращого польського воєначальника С. Чернецького, витіснив його з України 1675 року, розгромив турків, які на Різдво спритно увірвались до Січі, того ж року здійснив похід на Крим, повністю зайняв його, взяв столицю Кримського ханства Бахчисарай та Ак-Мечеть (сучасний Сімферополь), розгромив хана у битві над Сивашем…. То герой він, чи не герой? Кого варто більше вивчати? І чий талант більший?
Інший момент. Хто в нас не знає хто такий Робін Гуд? Певно немає такої людини. Навіть діти в нього граються. А хто в нас знає Устима Якимовича Кармелюка? Селянського ватага і борця за правду, свободу і справедливість. Армія його прибічників, не просто прибічників, а одноборців, тих хто боролися з ним в одному строю налічувала до 20 тисяч чоловік. Протягом 23 років він знаходив сили в собі боротися проти узурпаторів. Близько десяти раз втікав з царських лап, при чому не один раз навіть з Сибіру, і вдома знову створював загони і продовжував боротьбу. Деякі втечі Устима Якимовича Кармелюка, приводили своєю винахідливістю, тюремну адміністрацію в шок і були навіть задокументовані. Уявіть 23 роки боротьби і 20000 армія. Боровся до самого загину, навіть вбитий був шляхтичем Рутковским серебряним гудзиком. От наскільки боялися його гнобителі, що вважали його безсмертним і нечистою силою. Чи такий великий страх окупантів перед ним і така відданість, бо ніхто ні разу не видав його, ні на допитах, ні на очних ставках, за що багато хто з товаришів був страчений і багато хто засланий до Сибіру. То хіба це не варте поваги? Хіба це не подвиг? Хіба він не герой? І хто нам такий Робін Гуд? І як виглядають його справи в порівнянні з Кармелюком?
І це далеко не повний перечень тих героїв кого б нам належало пам«ятати, і ким гордиттися, а відповідно й вивчати їх подвиги. Бо українська історія просто таки багатюща. Нам не слід крутити головою навкруги в пошуках чужих героїв. Ми маємо власних.
Я добре розумію суть цієї справи. Все це є намаганням недругів обезличити нас українців. Це є не що інше як спроба забрати нашу пам»ять, нашу славу, нашу гордість. Нав«зати нам думку що ми нікчеми і непотріб. Заставити нас поважати чужих героїв і брати з них приклад, і в то й же час зневажати своїх власних. Ті хто це робить добре розуміє, що людина яка себе не поважає на великі вчинки не здатна, така людина може бути лише вівцею. А вівця вона й є вівця.
То чи ви це розумієте?
P.S.
Шукаю однодумців: [email protected]
Чому ми всі добре знаємо генералісимуса Суворова, і майже нічого незнаємо про кошового отамана Запорізької Січі Івана Дмитровича Сірка? Невже його подвиги і звитяга менші? Навряд чи. Варто лише пригадати одне із перших свідчень про діяльність Сірка — цікава, але й дотепер практично не задокументована історія участі полку запорожців у Тридцятилітній війні (1618 — 1648) на боці французів. У 1644 році Богдан Хмельницький як військовий писар Війська Запорозького у Варшаві зустрічався з послом Франції графом де Брежі. За рік був підписаний-таки договір-контракт і 2500 козаків через Гданськ морем дісталися французького порту Калє.
Очолювали цих кондотьєрів полковники Сірко та Солтенко. Попереду їх чекали прецікаві події — облога і штурм неприступної іспанської фортеці Дюнкерк (яку називали «ключом від Ла-Маншу»). Останню неодноразово під час багатьох конфліктів намагалися взяти французи, але все безрезультатно… Козаки «розібралися» з супротивником за декілька днів.
Хіба це не є причиною для гордості? Хіба це не варто вивчати?
Доля Сірка і Суворова багато в чому спільна. Обидва протягом життя провели близько 60 великих битв кожний. І жодної поразки. Обидва були репресовані царським урядом, а потім знову реабілітовані, за рахунок свого таланту. Бо таких інших полководців на той час не було, а потреба в них була. Але Суворов був офіцером регулярної армії, а тут все значно простіше. Головне стати офіцером, а далі все просто, йди собі та йди. І що головне — армія то регулярна, значить утримувана казною держави.
А от щодо Сірка, тут все значно складніше. Його ніхто не призначав, його обирали! Обирали рядові козаки, причому 12 разів (!) з 1659 року до серпня 1680 року, тобто до самої смерті, обирався січовиками кошовим. Ану, хто бачив гарного начальника в нашому житті і скільки разів? Щоб заслужити такої поваги серед товаришів тут одного таланту полководця мало, тут потрібна і справедливість і особистий приклад і ще багато чого. Тим більше що на утримання низового війська гроші державою не виділялись, а це ще одна сторона управлінського таланту кошового. І попри все він ще мав велике серце, коли у Криму настала нищівна спека: посохли всі пасовища, гинули люди і худоба, кримський хан звернувся до Сірка пустити численні отари овець і людей на землі півдня України, щоб врятувати від загибелі свій народ. Сірко, не вагаючись, дозволив і всіляко сприяв цьому. Хоча турків з татарами вважав чи не найбільшими ворогами. Іван Сірко провів таку кількість походів, що хроністи не встигли все засвідчити, в окремі роки їх організовувалось по 2-3. Ось лише короткий перелік найрезультативніших: ходив з Косоговим на Перекоп проти татар, виграв велику битву з Керач-беєм, де проявив особисту відвагу, здійснив ряд морських походів за Дніпро і Буг, здобув перемоги під Корсунем, Уманню, Чигирином і успішно діяв проти кращого польського воєначальника С. Чернецького, витіснив його з України 1675 року, розгромив турків, які на Різдво спритно увірвались до Січі, того ж року здійснив похід на Крим, повністю зайняв його, взяв столицю Кримського ханства Бахчисарай та Ак-Мечеть (сучасний Сімферополь), розгромив хана у битві над Сивашем…. То герой він, чи не герой? Кого варто більше вивчати? І чий талант більший?
Інший момент. Хто в нас не знає хто такий Робін Гуд? Певно немає такої людини. Навіть діти в нього граються. А хто в нас знає Устима Якимовича Кармелюка? Селянського ватага і борця за правду, свободу і справедливість. Армія його прибічників, не просто прибічників, а одноборців, тих хто боролися з ним в одному строю налічувала до 20 тисяч чоловік. Протягом 23 років він знаходив сили в собі боротися проти узурпаторів. Близько десяти раз втікав з царських лап, при чому не один раз навіть з Сибіру, і вдома знову створював загони і продовжував боротьбу. Деякі втечі Устима Якимовича Кармелюка, приводили своєю винахідливістю, тюремну адміністрацію в шок і були навіть задокументовані. Уявіть 23 роки боротьби і 20000 армія. Боровся до самого загину, навіть вбитий був шляхтичем Рутковским серебряним гудзиком. От наскільки боялися його гнобителі, що вважали його безсмертним і нечистою силою. Чи такий великий страх окупантів перед ним і така відданість, бо ніхто ні разу не видав його, ні на допитах, ні на очних ставках, за що багато хто з товаришів був страчений і багато хто засланий до Сибіру. То хіба це не варте поваги? Хіба це не подвиг? Хіба він не герой? І хто нам такий Робін Гуд? І як виглядають його справи в порівнянні з Кармелюком?
І це далеко не повний перечень тих героїв кого б нам належало пам«ятати, і ким гордиттися, а відповідно й вивчати їх подвиги. Бо українська історія просто таки багатюща. Нам не слід крутити головою навкруги в пошуках чужих героїв. Ми маємо власних.
Я добре розумію суть цієї справи. Все це є намаганням недругів обезличити нас українців. Це є не що інше як спроба забрати нашу пам»ять, нашу славу, нашу гордість. Нав«зати нам думку що ми нікчеми і непотріб. Заставити нас поважати чужих героїв і брати з них приклад, і в то й же час зневажати своїх власних. Ті хто це робить добре розуміє, що людина яка себе не поважає на великі вчинки не здатна, така людина може бути лише вівцею. А вівця вона й є вівця.
То чи ви це розумієте?
P.S.
Шукаю однодумців: [email protected]
��� ���� ������