Іноді чуєш як батьки скаржаться на своїх вже дорослих дітей, на якісь непорозуміння та відсутність спільної мови. Так, але зверність увагу хто виховує більшою мірою тих дітей і як?
Якщо раніше батько був теслею то й сина тому навчав і син теж ставав теслею, якщо батько був гончарем, то й син ним става, чи дочка. Звідти й спільна мова і беззаперечна повага.
А так? Віддали дитину в науку і далі обов«язок батьків — аби голим не ходило та не здохло, там мовляв навчать, от і вчать якісь інші, вкладаючи своє. То яка може бути спільна мова, якщо в решті немає нічого спільного, хіба спочатку крім даху над головою.
Це важко зрозуміти, а ще важче сприйняти і визнати що це дійсно так. Бо ми теж форматовані і навчені мислити стереотипами. Але хто все ж перестає бути керованим і починає розуміти цей зміст життя соціуму, той починає правити.
Батькам за заробітками на них не вистачає достатньо часу. Школа в свою чергу, в силу різних причин, майже не звертає уваги на їх виховання. То чим їм зайнятися, коли відчувають себе покинутими і нікому не потрібними? От і забави, наскільки розуму вистачає.
Patriot